Iren Moroz [Ірен Мороз] – Ujazdowski Castle Centre for Contemporary Art

In an instant, someone decided that they could tear a person out of the usual rhythm of life and make them feel sick of the world. And now I walk between the walls of a mental dead end. Every day I light many candles and look at them for long hours, hoping to find a piece of wick in myself to ignite it and have at least some hope for life. I shout to the heavenly lights and ask myself: how much longer should I wait? Who is he, where is he, what is shelter and why do I not feel peace and protection, despite the fact that my body is safe? You give me physical shelter, but who will give shelter to my thoughts, my feelings, my fears, my love, my loyalty? When can I afford to approach the white canvas? Why is it so easy for you, and I am still scared and uncomfortable? Why am I still afraid to sleep and wake up? Another country has become mine now. Now I am far from physical injury, but it hurts so much that I have no strength to endure nor to think about it. Every day I live in a weak hope and every day its price grows and it fades. I do not have time to warm up or rest my heart and soul even for a second. I hear about safety, but I do not know how to feel it. How much longer should I wait? Everything around is colorful - but it seems black and white. Today or tomorrow don’t matter. I need to forget everything before yesterday. But the swift streams of thought are like a wild wind knocking me down, and even what I did this afternoon in the evening becomes meaningless. Devaluation and prohibition haunt my every action and every step. Time only adds to the questions: who am I, am I here, what is important or more important, what can I allow myself and when will I stop forbidding myself, when will I see that there is someone else around and when will I hear the one who speaks to me? Understanding the flow of time makes me worry more. Self-tormenting becomes a habitual state. But then comes the realization that I am not alone. I feel that it can be better and quieter (inside my soul). From time to time I manage to return to work and plunge into the hours of self-reconciliation. Reharmonization (the establishment of peaceful relations) visits everyone, regardless of the experiences from Ukraine or the emotional state from elsewhere.

Time... Time heals someone, ages someone else, stretches or flies, falls on someone’s shoulders cyclically “replaying” one life’s episode. I come to my senses when a new environment appears in my space or when I join a new community that is interested in what I do and who I am. It becomes easier to breathe, to think, to sleep. Even a little bit of hope begins to appear, but at the price of thousands of erased lives and countless hours of painful experience of everyone who was torn from the present in February.

... – and what’s next?

• Text by
  • Iren Moroz

___________________________________________________

В одну мить хтось вирішив, що може вирвати людину із звичного ритму життя і змусити нудити світом. І тепер я ходжу поміж стінами в ментальному безпутті. Щодня запалюю багато свічок і дивлюсь на них довгі години, в сподіванні відзнайти в собі частинку ѓніту, щоб підпалити його і мати хоч якусь надію на життя. Я без сил кричу небесним ліхтарям і питаюсь: а скільки ще чекати?  Хто він, де він, що таке прихисток і чому я не відчуваю спокою і захисту, попри те, що моє тіло в безпеці? Ти даєш мені фізичний прихисток, а хто дасть прихисток моїм думкам, моїм переживанням, моїм страхам, любові, моїй вірності? Коли я зможу собі дозволити підійти до білого полотна? Чому для тебе це так просто, а мені - досі лячно і не комфортно? Чому я досі боюся спати і прокидатись? Інша країна тепер стала моєю. Нині я далеко від фізичного ушкодження, але так болить, що немає сили терпіти і не думати про це. Я щодня проживаю у слабкій надії і щодня її ціна зростає і зотліває. Я не встигаю ні зігрітися, ні хоч на секунду спочити серцем і душею. Я чую про безпеку, але я не знаю як її відчути. Скільки чекати ще? Навкруги все кольорове - здається чорно-білим. Не має значення ні сьогодні ні завтра. Мені треба забути все якомога раніше ніж учора. Але стрімкі потоки думкування дикою вітряницею збиває з ніг і, навіть те, що я зробила сьогодні вдень - ввечері набуває пустого значення. Знецінення і заборона переслідують кожну дію і кожен крок. Час - лише додає запитань: а хто я, а чи є я тут, що є важливим чи важливішим, що я можу собі самодозволити і коли перестану самозабороняти, коли я побачу що навкруги є ще хтось і коли я почую того, хто до мене звертається? Розуміння плинності часу змушує хвилюватись сильніше. Самомордування стає звичним станом. Але згодом приходить усвідомлення, що я все ж таки не одна. Відчуваю що може бути краще і тихіше (в душі). Час од часу вдається повернутись до роботи і поринути у години самопримирення. Розмир (налагодження мирних взаємовідносин) відвідує кожного не залежно від прожитого досвіду в Україні чи пережитого емоційного стану деінде.

Час… Час когось лікує, когось старить, комусь тягнеться або летить, комусь тягарем лягає на плечі циклічно “граючи” один епізод. До тями приходжу коли в моєму просторі з’являється нове середовище або коли долучаюсь до нової спільноти, яка зацікавлена в тому що роблю і хто я є. Стає легше дихати, думати, спати. Навіть потроху починає з’являтись надія, але ціна її тисячі викресленних життів і незчисленні години тяжкого досвіду кожного, кого вирвали з сьогодення у лютому. 

… - а що далі?..

• текст

  • Ірен Мороз